Святий рівноапостольний великий князь Володимир займає особливе місце серед незчисленного сонму святих угодників і чудотворців землі Української. Небагато імен на скрижалях історії України можуть порівнятися з ім’ям хрестителя Руси-України рівноапостольного Володимира, котрий на віки наперед визначив духовну долю нашої Церкви і нашого православного народу.
Святий князь Володимир був сином Київського князя Святослава (972). Вперше ім’я святого Володимира згадується в руських літописах під 968 роком, в оповіданні про нашестя печенігів, коли його бабця, свята рівноапостольна княгиня Ольга (+969; пам’ять 11 липня), з малолітніми внуками, через відсутність свого сина Святослава, були обложені в Києві степовими кочівниками. Вдруге ім’я князя Володимира зустрічається в літописах під 970 роком, коли князь Святослав незадовго до своєї смерті розділив Руську землю між трьома синами: старший син, Ярополк, одержав Київ, середній син, Олег, – землю Древлянську, а молодший син, Володимир,- Новгород.
Незабаром після смерті Святослава між братами почалися розбрати. У помсту за загибель свого воєводи, убитого князем Олегом під час полювання, князь Ярополк в 977 році виступив з військом на Древлянське князівство. Князь Олег загинув під час відступу поблизу міста Овруча. Звістка про його смерть досягла Новгорода, і князь Володимир, знаючи владолюбство брата, втік за море до варягів. Ярополк послав до Новгорода своїх посадників і став один правити на Русі. Але через три роки князь Володимир повернувся до Новгорода з дружиною варягів і вигнав київських посадників. Незабаром він завоював Полоцьк і одружився на полоцькій княжні Рогнеді, нареченій Ярополка. Потім він підкорив Київ, за його наказом Ярополк був убитий. Не дивлячись на те, що вдова Ярополка, родом грекиня, була вагітною, Володимир узяв її в наложниці. Похітливим язичником, що покладався на свою силу і військову дружину, – таким постає князь Володимир до свого навернення у християнство. За язичницьким поняттям, правда і справедливість на стороні сильного. Князь Володимир цілком слідував цьому як вищому мірилу життя. Далекі тоді ще були від його серця слова: «Не в силі Бог, а в правді».
Ставши єдиним князем Русі, Володимир здійснив декілька вдалих військових походів: завоював Галичину, упокорив в’ятичів і радимичів, переміг камських болгар, успішно воював з печенігами і, таким чином, розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до річки Буг на півдні. За прикладом хазарських каганів (мусульман) у князя Володимира було, окрім п’яти дружин, безліч наложниць. Утвердивши свою владу, великий князь Київський Володимир всіляко прагнув зміцнити на Русі язичницьку релігію багатобожжя, культ стихій природи. Він встановив на київських пагорбах ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Мокоши. Цим ідолам приносилися людські жертви.
У 983 році, після вдалого походу на ятвягів, князь Володимир, за звичаєм, вирішив принести жертву ідолам. Бояри кинули жереб, котрий впав на Іоана, сина варяга Феодора, який був християнином (з часів княгині Ольги в Києві при храмі на честь пророка Божого Іллі існувала християнська община).
Феодор відмовився віддати свого сина в жертву бездушним ідолам, сказавши княжим воїнам: «У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра погниють… Бог один, Який створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину…». Розлючений натовп київських язичників зруйнував будинок варягів, під уламками якого Феодор і Іоан прийняли мученицьку кончину (пам’ять 12 липня). Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, справили на нього сильне враження. Душа князя, котра шукала істинну віру, не знаходила спокою. Володимир став пригадувати своє дитинство і благочестиві повчання, які чув від своєї бабці, рівноапостольної княгині Ольги. Він почав відкрито сумніватися в істинності язичницьких божеств. Дізнавшись про те, що князь має бажання змінити віру, до Києва стали приходити проповідники з різних країн.
Літописний переказ про «випробування віри» оповідає, що першими в 986 році з’явилися посли від мусульман-болгар, що жили за Волгою, по річці Камі. Опис мусульманського раю з гуріями сподобався ласолюбному князю, але обрізання здалося непотрібним, а заборона на вино неприйнятною; він відпустив мусульман з миром, сказавши їм: «вино є веселість Русі, не можемо бути без нього».
Посли німецьких католиків говорили князю Володимиру про велич незримого Бога Вседержителя і нікчемність язичницьких ідолів. Князь відповідав їм: «Ідіть назад; батьки наші не приймали віру від папи». Уважно вислухавши юдеїв, що прийшли з Хазарського каганату, князь Володимир запитав, де їхнябатьківщина? «У Єрусалимі, – відповідали вони, – але Бог за гріхи розсіяв нас». «Як же ви смієте пропонувати свою віру, коли самі за гріхи знаходитеся під гнівом Божим?» – заперечив Володимир.
Після цих проповідників прибув до Києва грецький філософ, посланий Патріархом Константинопольським Миколаєм Хрисовергом. Він виклав князю Володимиру історію творіння світу і гріхопадіння, Боговтілення і Викуплення, а на закінчення повідав про друге пришестя і показав ікону Страшного Суду. Уражений цим зображенням, Володимир зітхнув: «Благо тим, що стоять праворуч (праведникам) і горе тим, що ліворуч» (грішникам). «Якщо хочеш стояти з праведниками, то охрестися», – відповів йому філософ. Володимир подумав і відповідав: «Почекаю ще трохи». Відпустивши грецького посла з дарунками, князь Володимир зібрав своїх старшин і бояр на раду. Було вирішено послати послів і випробувати кожну віру на місці. Вибрали десять«добрих і освічених» мужів, і послали їх до мусульман, латинян і греків. Найбільше вразило послів богослужіння греків в константинопольському храмі на честь Софії Премудрості Божої. «І не знаємо, на небі ми були чи на землі, бо на землі не можна бачити такої краси», – розповіли посли після повернення до Києва. Вислухавши їх, бояри сказали князю Володимиру: «Якби був поганий закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була наймудрішою із жінок». Незабаром після того в 987 році князь Володимир виступив в похід на місто Херсонес (Корсунь) в Криму, що належало у той час Візантійській імперії. Узявши Херсонес, він зажадав руки царівни Анни, погрожуючи у разі відмови походом на Константинополь (Царгород). Візантійські співправителі імператорів Василій і Костянтин поставили умовою шлюбу своєї сестри прийняття князем Володимиром віри Христової. «Я давно випробував і полюбив її», – відповів князь Володимир.
Коли царівна Анна прибула з духовенством до Херсонеса, князь Володимир раптово осліп. Царівна запропонувала йому негайно хреститися, в надії на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в духовному захваті вигукнув: «Тепер я побачив Бога Істинного!». Деякі з дружинників князя, вражені цим чудом, також хрестилися. У святому Хрещенні князь Володимир був наречений Василієм, на честь святого Василія Великого. Тоді ж, в Херсонесі, князь одружився з царівною Анною. Князь Володимир як викуп за дружину повернув місто Херсонес Візантії, побудувавши в ньому на згадку про своє хрещення храм в ім’я святого Іоана Предтечі і Хрестителя Господнього. До Києва князь Володимир повернувся разом з княжною Анною, константинопольськими і херсонеськими священнослужителями, узявши з собою богослужбові книги, ікони, церковну утвар, а також мощі священномученика Климента, єпископа Римського (+101; пам’ять 25 листопада), і його учня Фіви.
Арабський історик Яхья Антіохійський (кінець Х – початок XI ст.) і вірменський історик Стефан з Тарона, (кінець Х в.), повідомляють, що, після одруження на царівні Анні, він допоміг візантійському імператору Василю II придушити повстання Варди Фоки, пославши для цього руське військо. Таким чином зміцнилися династичні і міждержавні зв’язки між Руссю і Візантією.
Після повернення до Києва, князь Володимир зібрав дванадцять своїх синів і, підготувавши їх до прийняття віри Христової, охрестив. Хрестився і весь його дім, і багато бояр. Потім князь Володимир приступив до викорінювання язичництва на Русі і почав ревно винищувати ідоли: одні були спалені, інші порубані, а головний ідол – Перун – був скинутий з пагорба у Дніпро. Відразу ж після винищення ідолів почалось оголошення киян євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також раніше хрещені княжичі і бояри обходили площі і будинки киян і наставляли їх в істинах Євангелія, викривали суєтність і марноту ідолопоклонства. Одні кияни відразу ж приймали святе Хрещення, інші вагалися. Великий князь Володимир призначив певний день всенародного Хрещення (за деякими відомостями, 1 серпня 988 року) і оголосив по всьому місту: «Якщо хто не прийде зранку на річку, ворогом для мене буде!». Тільки найбільш закоренілі язичники чинили опір цьому наказу великого князя і втікали з Києва. Більшість киян з’явилися на те місце, де притока Дніпра (Почайна) зливається з Дніпром. «Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її», – так говорили в народі. Безліч людей, старі і молоді, матері з дітьми, вступали у води Дніпра і Почайни; священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали молитви.
Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і розповсюдження його на Русі почалося храмобудівництво. Князь Володимир розпорядився споруджувати християнські храми і ставити їх по тих місцях, де раніше стояли ідоли. У тому ж 988 році в Києві був побудований храм на честь святителя Василія Великого, на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстри архітектори заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку кончину варяги Феодор і Іоан (храм був завершений в 996 році і отримав назву Десятинного).
Літописи повідомляють, що князь Володимир особливо піклувався про духовну освіту народу: «І повелів попам по містах і селах приводити людей до хрещення і дітей учити грамоті, вченню книжному…». В храмах, богослужіння здійснювалося за православним чинопослідуванням на зрозумілій народу рідній слов’янській мові, по тих книгах, які ще за століття до того були перекладені з грецької на слов’янську святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, учителями слов’янськими. Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно і порівняно швидко розповсюдилася по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва жителі Новгорода і Смоленська, Полоцька і Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого і інших руських міст.
Труди великого князя Володимира і перших Київських митрополитів Михаїла і Леонтія, вірних його сподвижників дали чудові плоди. Минуло кілька років, і до кінця Х століття на Русі вже були свої єпископи, священики і диякони, значно зросла кількість освічених людей різного віку і походження. Русь залучалася до більш передової християнської культури і цивілізації, увійшла в сім’ю християнських народів Європи. Прийнявши хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо перемінився, він став новою людиною, став прикладом лагідної і жалісливої любові до ближніх. Він так само як Апостол Павло охрестившись і з’єднавшись з Христом омив сліпоту душевну і тілесну. Апостол Павло з гонителя Савла став великим проповідником народів, а святий рівноапостольний князь Володимир з розпусного язичника став лагідним і цнотливим правителем нової великої християнської держави, для якоговиконання заповідей Христових, виконання приписів Святої Церкви, дотримання її строгих уставів стало мірилом життя і поведінки.
Слова Євангелія «блаженні милостиві» глибоко проникли в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав милостиню своїм підданим. В дні церковних свят, які князь проводив в радості і любові, у нього були готові три трапези: перша – для духовенства, друга – для убогих, третя – для себе, бояр і воїнів.
Піклуючись про бідних, князь Володимир незабаром здобув всенародну любов і отримав в народі ласкаве ім’я «Володимир-Красне Сонечко»яке і подальші часи збереглося за ним в народних піснях і билинах.
При святому рівноапостольному великому князі Володимирі Київська Русь досягла розквіту і її вплив розповсюдився далеко за її межі.
Блаженна кончина святого рівноапостольного великого князя Володимира настала 15 липня 1015 року в селі Берестове, поблизу Києва. Похоронений він був в Десятинному храмі, гірко оплаканий всім руським народом. При великому князі Київському Ярославі Мудрому (+1054) Свята Українська Православна Церква вже вшановувала пам’ять святого князя Володимира, просвітителя Русі. Митрополит Київський Іларіон в своєму похвальному слові князю Володимиру (1050) називає його другим Костянтином, апостолом землі Руської.
Під час монголо-татарського нашестя чесні останки святого князя Володимира були похоронені під розвалинами Десятинної церкви. У 1635 році вони були знайдені, чесна глава святого князя Володимира покоїлась в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, малі часточки святих мощей – в різних місцях.
У другій половині XIX століття в Києві був споруджений храм на честь Хрестителя Русі – святого рівноапостольного князя Володимира, який в даний час є патріаршим кафедральним собором. У 1888 році на березі Дніпра, недалеко від місця Хрещення русичів, був встановлений пам’ятник святому рівноапостольному князю Володимиру (скульптор Мікешин) – один з багатьох монументів, присвячених просвітителю нашого народу.
В настуаному році виповнюється 1000 років від дня блаженного упокоєння святого рівноапостольного князя Володимира – Хрестителя Руси-України, тож вшануймо нашого небесного заступника молитвеника щиросердечною молитвою. Благаймо Господа в Тройці Святій щоб за молитвами святого рівноапостольного великого князя Київського Володимира і всіх святих землі Української визволитися нам від нашестя чужинців і створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Пам’ятаймо про те що наш побожний український народ є нащадками Володимирового Хрещення і Святої Київської Русі.
Святий рівноапостольний великий княже Володимире, моли Бога за нас!
