ПРО 12 СТРАСНИХ ЄВАНГЕЛІЙ.
Послідування святих страстей Христових. В часі утрені священики читають 12 страсних Євангелій. Це богослужіння присвячене побожному спогаду спасенних страждань і хресної смерті Ісуса Христа. Віруючі беруть великі свічки та приходять до храму, де вслухаються в читання з Євангелія, які оповідають про бесіду Христа з учнями у Гефсиманському Саду, Його молитву про Чашу, поцілунок Юди та арешт, судилище у Пилата, Голгофські тортури Господа, Його спасенну ммерть на хресті та покладання Пречистого Тіла, загорнутого у Плащаницю, в Гробову Печеру.
За звичаєм, віруючі намагаються підтримувати полум’я на свічках, а після закінчення богослужіння обережно несуть цей вогонь додому. А там малюють над входом маленький хрестик, цим самим доручаючи Господу захист своїх домівок від нечистої сили, спокус та інших негараздів.
Цю службу можна було б назвати моління в Гефсиманії, бо 12 страсних Євангелій згадують як Христа схопили, судили й вбили. Це довга і виснажлива служба. Але наше виснаження є проведення часу з Христом! В руках у нас запалені свічки, ми стомлені, але ми говоримо: “Господи! Я тебе в цю хвилину не залишу!”
Ось як про цю службу розмірковує митрополит Антоній Сурозький:
Увечері або пізно вночі в страсний четвер читається розповідь про останню зустріч Господа Ісуса Христа зі Своїми учнями навколо пасхального столу і про страшну ніч, самотньо проведену Ним в Гефсиманському саду в очікуванні смерті, розповідь про Його розп’яття і про Його смерть …
Перед нами проходить картина того, що сталося зі Спасителем через любов до нас; Він міг би всього цього уникнути, якби лише Себе захотів врятувати і не довершити тієї справи, заради якої Він прийшов! Зрозуміло, тоді Він не був би Тим, Ким Він насправді був; Він не був би втіленою Божественною Любов’ю, Він не був би Спасителем нашим; бачите, якою ціною обходиться любов!
Христос проводить одну страшну ніч віч-на-віч зі смертю; і Він бореться з цією смертю, яка йде на Нього невблаганно, як бореться людина перед смертю. Зазвичай людина просто беззахисно вмирає; а тут відбулося щось більш трагічне.
Своїм учням Христос до цього сказав: ніхто життя у Мене не бере – Я його вільно віддаю. І ось Він вільно, але з яким жахом віддавав його! Перший раз Він молився Отцю: Отче! Якщо Мене може це минути – нехай мине! … і боровся. І вдруге Він молився: Отче! Якщо не може минути Мене ця чаша… І тільки в третій раз, після нової боротьби, Він міг сказати: Нехай буде воля Твоя!
Ми повинні в це вдуматися: нам завжди – або часто – здається, що легко було Йому віддати Своє життя. Але вмирає Бог – Спаситель наш, Христос – як Людина: не Божеством Своїм безсмертним, а людським Своїм Тілом.
І потім ми бачимо розп’яття: як Його вбивали повільною смертю і як Він, без одного слова докору, віддався на муки. Єдині слова, звернені Ним до Отця про мучителів, були: Отче, прости їм – вони не знають, що творять!
Ось чОму ми повинні навчитися: перед обличчям гоніння, перед обличчям приниження, перед обличчям образ – перед тисячою речей, які далеко-далеко відстоять від самої думки про смерть, ми повинні подивитися на людину, яка нас ображає, принижує, хоче знищити, і повернутися душею до Бога і сказати: “Отче, прости їм: вони не знають, що роблять, вони не розуміють сенсу речей”.
